- Ти обійняв мене за плечі? Такий гарячий, наче плед в сиру негоду, вітряну.

- Так, дай но Я тебе приголублю! Візьмуся за твої пальці, потягну за кисті, стану на стопи, вуха розцілую до красна дихатиму в лице – що аж лоб запече
- Ця, наче ірреальність, така смішна: сміюся з твого подиху гарячого, морозяного – а з тих інакшостей, що тягнуться тепла і в полум’ї від нього їх нема чи сильно обпіка; від теплоти , ба, навіть не заснеш – хіба що знепритомнієш.
Але, мій Холоде, та ти ж!..
Колисаєш й зігріваєш так – що радість від цього й рум’янець;
збираєш все моє тепло, від твого звуку холодного – від чогось, так мені медово
- Ти лестиш мені, не прикрита Людино! Хоча від мене крийся-не крийсь. Поки Я облечу навколо тебе, залишаючи палкий слід своїх інеєвих градусів й поки не зачеплю: твоя відкритість – твоя добра шкода.
То ж так, давай: давай торкайся свого вогню й вогню бажаності добра, можеш навіть руки до ламп, печей притуляти чи вмокати в живе багаття!
- Ніщо так не лестить мені й не служить добра як твоя обпікаюча натура, часто обтікаюча, яка, бува, пірнає до пахв, по рукам й гуляє по верхам тіла, гуськом щипає стегна.