Їм байдуже. Їх наповнює млість, напевно назавжди.
1920-ті-‘30 роки вже не відбудуться. Опісля 1945ті – не повернуться. А тоді всі при сільські та окраїнні території переживали максимум сількогосподарського, лісничого, інфраструктурного, культурно-соціального облагородження. Максимуми.

Мої предки тут не жили. З моєї сім’ї, єдиний місцевий в цих місцях – це Я, та й то – лише тому що народився тут.
Але все те, що чув та бачив про ці місця – наповнює мене глибиною прийняття цієї природи, місць, облагороджень.
Я не обирав цього. Я лише «втрутився» сюди, в процесі зростання та серйознішання протягом молодих років
Розумію, що багато хто з населення, сусідів – були зовсім не прекрасними, добрими, порядними.
Але, часи та манери мирського спілкування до 1990их – були інакші, тобто не зважаючи на загальну моральну та совісну плюгавість – жити можна було.

Грибні місця, Пасовища, Випаси та Пасіки, струмки та малі річки, Ставки, Фазенди, «Дачі»… В селі були свої дачі, звучить доволі це унікально, або, також вони називалися охотнічими будинками: не окопи, не землянки, не бліндажі, не схрони – про них ні разу не ніхто не згадував в селі, а значить такий тип побудов був відсутній.
…вулички з Алеями Акацій та інших мішаних дерев. Часто наскільки ошатні та тінисті, арочні – до неймовірності.
Десь пасеться коза, дві кози, над головою постійно гудять дерева – все щось там безпечно літає, жайворонки, синички, сойки, ластівки, кури – їх звуки були скрізь та повсюдні, умиротворюючі. Іноді, по закавулкам кутків, можна було почути дикі півнячі крики і ґаласи – яструби, в післяобідню пору їх підміняли Лисиці, а в сутінки та поночі – куниці, хоча останні два втручання – зовсім рідко ставалися.

Дехто пам’ятає світло вуличних ліхтарів на стовпах, які світили, наче до 1992-го. Я застав лише плафони й перегорівши лампочки;
Діяльність 100-літньої сільської школи, яка була дійовим центром діяльності малих підприємців, господарств. Тепер – це лише дух бувалого на фундаментах
Однотипні й ошатні голубуваті в коричневих полосах заборчики вздовж території шкільної мастерні й їдальні, акуратні щоденні стежки під ними;
Діяльність пришкільного базару – одне з найкращих дійств за моєї пам’яті, інколи по середам, вівторкам, але самий пік розкладання лавок – була п’ятниця, напевно.

Зустрічання череди на левадах та місцях виходу з пасовищ, дорослі з налигачами – чекають, спілкуючися на різні скромні теми, молодь, але вже доросла молодь – грають в карти чи общаються в своєму колі, дітвора, менша і старша – стікалася з найближчих кутків до цих місць гратися. Завжди на 8. І таких кутків – було по 2-3 чи більше, в залежності від чисельності Кутків, були Кутки – де молоді як такої не було;
Як не смішно, але в нашій школі – «носили воду школярам» як Т. Шевченко писав-згадував. Тепер це роблю Я.
Воду носили самі ж школярі – для їдальні, прибирання чи для питтєвих бачків. Аж згадався густий запах свіжофарбованих приміщень на початку вересня… Зникли череди, затухли пасовища, Школа закинута, занедбана. Нічого немає. Тільки дух бувалого й пам’ять.

Можна за багато що ненавидіти всяке бувале в навколишньому тому, з чим ми стикалися, це буде справедливо – як реакція, але в основі і в більшості випадків – не виправдано й безглуздо.
Я не люблю місця з людьми. Я пам’ятаю і люблю будь-які місця – без них, без людей. Я обожнюю те і те, таке й інше – сам по собі, самі по собі.
Самі бачите по тексту: запахи, враження які легко описуються, ніяких живих знайомств, реакцій на емоції… все, що без розмов і дій людина-людина, тільки називання місць, предметів, бачень.

Суспільна колективізація, в найкращому розумінні цього поняття, зосередження всіх зусиль та засобів в досягненні та виконанні цілей – які стають просто черговими завданнями, з поміткою «виконано», «виконано», «виконано».
Колектив розпався. Настала Свобода – провісниця запустіння.