«…а над нами насквозь моя кисея» (с) автора ММ
Читаю вірш, бачу цю фразу і бачу в собі, знаю дещо.
(Монолог в думках):
– А Я знаю, звідки мені відоме це слово «Кисея»!
Раніше воно мною не зустрічалося і не зналося, так, щоби звертати на нього конкретну увагу
Перед Новим роком, в грудні 2021-го, десь, числа 29-го,
З душевних бід та по місцю проживання, через темних жителів по хаті, вдався я на пошук нової квартири і якраз в це число знявся в переїзд, точніше – переход, бо до нового житла було 15 хв, відносно старого місця.
Зірвався з місця майже в момент, тільки-тільки приїхавши з праці. «Зірвався» - будучи в відчаї і тільки само-утішався випавшим мені шансом: ось, знайшов нову хату, де буду сам в комнаті, маю на це зарплату, вже трохи ближче до центру – мені приємно, по-сусідству з Курочкою, чудові види поля, крізь ліс з вікна та чудова нова кімната, тим більше: переїзд – це завжди свято.
По-правді, по-справжньому і з душею, Я переночував там лише один нормальний раз – коли переїхав.
В цей пізній вечір 29 грудня, число нещасливе, пішов дуже сильний сніг, перейшовший в хуртовину на всю ніч.
Свої речі, по два пакети в руках, я переносив в дві-три ходки. Бокову обхідну стежку, саму чітку та пряму до нової квартири, обабіч поля, сильно засипа?ло, хурделиця і вітер били по обличчю і морозили кисті рук.
А Я тащив вєщі, тащився з ситуації: з тимчасового полегшення, до невагомості і щастя – відносно обклавшого мене зла, тащився від погоди…
Подібна злость, погода і відчуття чогось облегшуючого в собі – було в той день грудня в 2003му…
Тепер же, йдучи по заметілі, весь в поривах і ривках: від тягару, від незручності, від вітру, від ожеледиці, від біди, від Новизни, від Звільнення: спам’ятовую всі ці моменти і йду до нових вогнів по сумським спасаючим стежкам.
Влігся вже під 23 ночі. В новій хаті тепло, в новому житлі затишно; за вікном хурделить, видно поле, дуже далекі світла й обхідну стежку навколо моєї багатоповерхівки, в шибки лопотить вітер, шумить об стеклопакет сніг…
Шумить і стукає по вікнам крига, гілля та буря – так же як і 1го березня 2013го…
Ех! В рятівній біді – другі спасательні біди згадуються.
В цій новій квартирі, а саме в моїй кімнаті, на столику лежала книга, класика в класичному пошарпаному виді.
«Белая Гвардия» Булгакова.
Щоби стало легше, став почитувати, в моментах отдиху, протягом дня.
А книга дуже хитра, як жива пташка Всесвіту. Взяла й одразу привела в щемлячі та пам’ятні мені місця – на
Андріївський Узвіз, де творилися заслужені спогади 13 травня 2016го.
В оселі персонажів було темно, було бідно, було холодно і голодно. Єдиним теплим щастям для однієї з героїнь – була стара-престара кирея. Насмішка над тілом, чи не так? – Що це за штука? Застарілі слова, які вже не зустрінеш. –
Не соромлячися себе, поліз гуглити-узнавати.
– Ага!
«...забываю, что снова здесь старая я –
скачет вокруг попрыгунья моя,
чивиликает песенку малую,
а над нами насквозь моя кисея
пропиталась закатами алыми –
меланхолия лижет края» (с) ММ
І ось, читаю цей вірш, бачу рядок – і все описане миттєвою асоціацією, промайнуло: в вимірах які не потрогаєш і не дотягнешся.
2024-11-15
