якже сильно я ненавиджу цю гнітющу пустоту всередині. вона жере все - почуття, емоції, спогади. нагло жере і ще й противно пережовує плямкаючи і плюючись.
я відчуваю її тупі стерті клики, нігті якими вона впивається в моє найдорожче і як рве. рве на шмаття залишаючи лише тусклий слід.
звичайно, через це я і потребую кожного разу нових емоцій, спогадів, нвоих зарядів енергії.
як жити без цього? як вбити путсоту? пристрелити, спалити,втопити, підвішати і заставити так само страждати?
і ще, краще б вона не залишала слідів. найбільше мучить слід почуття, і старого і більш нового, але не забутого. ці голки в серце при згадках, при фото чи мимовільних картинок з минулого. всі ці пережиті сльози, рани, біль, чомуб не зжерти їх?
я ненавиджу тебе, гниль.