Кохання…«Хіба ж це не найпрекрасніше почуття?»- спитаєте ви мене. «Воно ж таке світле і безхмарне, щире і незрівнянне».Що ж ти таке кохання? Ти приносиш радість чи смуток, ти зігріваєш серця чи окутуєш їх прохолодним подихом ночі?..

Чому, коли кохання не має, так хочеться відчувати його!! Хочеться розуміти, що ти не один в цьому холодному і жорстокому світі. Хочеться знайти, щось тепле, рідне, хороше, яке б підтримувало і не забувало ніколи-ніколи. Знайти ту свою половинку, яка чекає саме на тебе, яка думає і відчуває кожен твій подих, кожне переживання…

Та коли кохання приходить, воно приносить із собою і інше почуття-страх. Так… Я не помилилася – це страх. Ти боїшся закохатися, бо розумієш, що тоді не зможеш контролювати свої вчинки та думки. Не зможеш сказати холодно і черство -«ти мені не потрібен».Не зможеш, просто забути його, того хто подарував тобі все, все заради чого ти живеш…Не зможеш..

Коли ти відчуваєш у собі це почуття тобі хочеться, якось збутися його. Ти запевняєш себе, що це все прив’язаність. Ти думаєш, що як головна біль воно пройде.. Думаєш: «я залишусь собою, такою ж не підступною, холодною і впевненою у кожному кроці».Та нічого не проходить…Ти просипаєшся зранку і розумієш, що думаєш про нього весь час(незалежно від пори року, дня, місяця, години),розумієш, що не проживеш без нього…Він є тим,хто тобі потрібен і якого ти не хочеш втрачати…

Я щиро вірю у справжнє, непідкупне і по-дитячому наївне кохання. Воно було і є і буде завжди, але для кожного своїм. Матиме перешкоди, непорозуміння, падіння, страхи та в результаті саме з ним ми зможемо досягнути до того найдальшого і найнесподіванішого промінчика в серці, який обігріватиме нас, як і в похмуру днину так і в розлуці з коханими.