Так дивно, озираючись у минуле, раптом розуміти, що через твоє життя пройшли не одна і не дві людини, а цілі десятки і сотні людей. Хтось із них затримувався надовго, а хтось ледь встиг торкнутися твоєї руки ... Комусь не дісталося навіть твого погляду, а у когось на губах залишилася солодкість від тисячі твоїх поцілунків ...
Так дивно, озираючись у минуле, раптом розуміти, що ти завжди хочеш бути краще, чесніше, справедливіше і добродушніше, а в результаті все одно знаходяться ті, кому ти перейшов дорогу. Тобі хочеться ділитися з людьми радістю, а люди заздрять, тобі хочеться плакати, а люди починають вважати тебе слабким. Так дивно, озираючись у минуле, раптом розуміти, що більшість з нас вміють брехати, дивлячись в очі, і лише мала частина нас, щиро наважується сказати «я люблю тебе", не відводячи погляду. Чому ми завжди придушуємо найпрекрасніше з того, що є в нашому серці? Так дивно, озираючись у минуле, раптом розуміти, що ми, яким завжди здавалося, що розбираємося в людях, в деяких з них все ж помилялися і що люди, яких, здавалося, ми будемо знати вічність, зараз від нас віддалилися, а ті, яких вважали «перехожими» досі поруч з нами.