Ніколи не забуду його погляд... Такий ніжний, закоханий, інколи аж некомфортно ставало... Ніколи не забуду як він обійняв, як взяв за руку і не хотів більше відпускати (коли мені потрібні були дві руки, доводилось її виривати). А поцілунок...ммм... Чорт! Не забуду його компліменти, наші переписки, телефонні розмови, зустрічі, танці... Ще поцілунки...

А далі все пішло як мало бути. Наші з ним дороги не мали переплестись, вони лише перехрестились, на секунду, на маленьку долю часу. Він запізнився більше ніж на два роки (може і до кращого). Ми були, так би мовити, коханцями. Хоча це якось грубо і вульгарно звучить. 

Смішно, було багато думок, а зараз і речення написати не можу))

Я намагалась тримати його на відстані, але сильно захопилась. І боялась, щоб ця захопленість не перетворилась у дещо інше. Він мені снився, я думала про нього, ідучи додому дзвонила, потім ще й переписувались... 

Зараз ми трохи більше місяця не спілкуємось. Хоч я і ображена, і трохи зла, але знаю, що він вчинив правильно, що так треба було. Перший тиждень була істерика. Я настільки звикла, що було дико з ним не говорити. Часто снився, хотіла зустріти в місті, сподівалась на дзвінок чи смс. Зараз трохи легше, хоча нещодавно снився. Я з одного боку боюсь його побачити, а з іншого цікаво, як це буде. Можливо ти це прочитаєш. Не подумай, що я це спеціально пишу (хоч я і вредна)), мені треба "виговоритись", а немає кому. Ще й настрій такий, що хочеться поговорити, просто поговорити, ні про що, і подумала за тебе. Шкода, що заборонено.

Просто я в черговий раз переконуюсь, що став близьким. В черговий раз переконуюсь, що не вистачає. В черговий раз переконуюсь, що сумую!