Якось на днях в мене запитали "що з тобою?". Це питання поставило мене в глухий кут і заставило задуматись. А що зі мною?
В принципі зі мною все нормально. Відносно здорова (в теперішньому середовищі немає абсолютно здорових людей), психічних відхилень теж наче немає. Але є деякі моменти, які можуть навести на думку, що щось трапилось. 
Перше це те, що в мене зараз сесія. Студенти чи ті хто був ним зрозуміє) 
Друге це той факт, що я вже заміжня жінка (інколи буває моторошно, досі не до кінця це зрозуміла). Чоловік переїхав до Києва, відповідно я маю бути біля нього. Закриваю сесію і їду туди. Так я давно хотіла вирватись з тихого провінційного містечка, знайти роботу (там вона хоча б є в наявності). Як всі нормальні люди хочу кращого життя. Але є одне, навіть не одне, "але".
Переїжджати боюсь. Страшно боюсь. Чуже велике місто, а з моєю пам'яттю це катастрофа. Так це чудово, що нарешті я буду поряд із коханою людиною, не треба ні йому, ні мені нікуди їхати. Проте не хочу залишати маму саму. Їй вистачає того, що батько закордоном вже більше половини року і ще не буде його до осені, а тут ще й я поїду і вона залишається з двома котами та іграшковим хом'яком-повторюшкою. 
Як і в кожного є друзі, яких не хочеться залишати. Тільки подумаю, що це ми з моєю подругою не зможемо в будь-який момент зустрітись, посидіти з чашкою чаю і поговорити про те що наболіло... Я її дуже сильно люблю і не хочу втрачати таку чудову людину. Тож, доведеться спілкуватись в телефонно-інтернетному режимі, а по приїздах обов'язково зустрічатись. 
Не менш сумуватиму за своїми одногрупниками. Нехай я багатьох з них терпіти не можу, але вже звикли один до одного. За двома з них особливо сумуватиму, полюбила їх) 
І ще одне... Я неймовірно сумую за дорогою мені людиною. Він став близьким, в деякій мірі рідним душі та серцю. Ми з ним і так майже не спілкуємось і дуже рідко бачимось, але від страху взагалі і це втратити стає холодно. Нещодавно їздила в Київ і зловила себе на думці, що все таки його не вистачає. Паскудно...
Ті, хто змінював школу, роботу, місто в якому проживав, я думаю мене цілком розуміє. Бо життя йде далі і не завжди вдається втримати зв'язок із своїми друзями, інколи і з рідними.
А взагалі зі мною все добре. На мене чекає нове життя. Просто це будуть не малі зміни до яких я не готова, та і навряд чи буду готова. Просто мені страшно перед невідомим...