Очі свої відвертаєш від мене, ти втіка.
А , якби двері я встигла закрити, що тоді було б.
Тобі б прийшлось дивитися так, як дивиться вся душа.
Но я пустила, не пересікла тобі шлях.
Прийшов твій друг, ти йому про мене розказав.
А в нього ревнощі .
Ненавидів , він мене, тебе любив.
Він мене тоді за тебе сумним поглядом вбив.
Но мої нахабні очі, так дивились.
Що й він втік.
І лишилась я з очима неба.
Очима простоти, такими наївними.
Як саме життя.
Но і їх , я тоді не пригорнула, не віддала більше, чим хотіла.
З ними, я літала, літала і моя павутина.
Ніби народження.
Очі неба були зі мною, коли ти пішов.
Но я їх не згадувала, до цих пір.
Бо з тобою завжди була.
Коли ти бігав,
Ще більше в навіженість , чим я.
В наступні зустрічі наші, все стиралось.
І знов, як і належне.
Я в тобі , ти в мені.
Я в тобі, ти в мені.
