не покине мою грішну пам'ять. Руда, із голубими очима, тонкими зап’ястями та
виразними бровами. Поки вона курила її пальці видавали тремтячу нервовість. Чи
розумієте ви про що я? ні?
Чи вірите ви у
кохання з першого погляду? Ні? Ну і правильно, бо то було не воно. То була лиш
буденна зацікавленість хоч кимось симпатичним.
Ви живете у
місті? Якщо так, то ви зрозумієте, що у мене не було жодного шансу. Занадто
самозакохані у наш час дівчата.
Але ж я цього не
розумів, і навіть якщо мене перенести зараз туди, на перехрестя центрових
вулиць мого міста, припаркувати поруч те ж саме таксі із ти ж самими номерами,
я забуду що не маю жодного шансу прости сучасності.
Мої дії? Я пішов
до неї. Підійшов. Подивився. Вона подивилась. Я спитав. Вона дала цигарку. Я
запалив. Розвернувся. Пішов. Все. Є тільки одне велике АЛЕ. Я пройшов 5 кроків
і роззирнувся. Вона все так само дивилась в нікуди із знедоленим виразом
обличчя і палила. АЛЕ…
Крок вперед. Машина.
Гудок.
Її збила машина.
Останнім що вона робила був погляд на мене та ніби крик відчаю безкольоровими
губами.
Крик. Біг. Серце.
Кров. Мертва. 101. Пояснення. Довго. Час. Приїхали. Мертва. Чорний. Мішок. І.
Вона. В. Ньому.
От так я став
свідком того, що моя пам'ять закарбовує найдивніше назавжди.
Але знаєте що
дивно? Вона мені ніколи не снилась.
Солодко потягуючись, відчувала я нову силу для
нового дня. Сьогодні важливий день. Багато
турбот. Треба допомогти світу. Мої дії мають бути
точно скоординовані і направлені на ціль.
Лише один спалах, один швидкий момент і я вже у повітрі. Мабуть вам ніколи не збагнути того
відчуття. Вітер підхопив мене і поніс, подалі від
місця мого народження.
А от і моя ціль. О, яка ж вона прекрасна, кращої
й бути не може.
Нащастя я ніколи не задавалась такими дурними питаннями як 'чому?' і 'навіщо?'. Зміст мого життя
легкий як, сонячне проміння. Але моє життя таке
коротке. Декотрі називають його нікчемним,
коротким і пустим.
Сум. Охопив і тепер все не здавалось таким
гарним, чаруючим. Стоп.
Самозахист включає в себе затикання суму куди
подалі. Воно і правильно. Працювати,
працювати.
Не всім так пощастило як мені. Моя праця
солодка, розважлива. А після неї я теж перевтілюсь. Зміню своє послання світові.
***
Ні, тільки не це! Не марнуйте моє життя! Я ж для
вас це роблю! Для тебе, маленький хлопчику!
Нащо, нащо це скло?! Я ж помру! Ти знищиш
мене і я ніколи не відчую потяг вітру знову! Що ж, все одно вже заходить сонце. Прощавайте.
***
Наступного ранку підійшовши до маленької
скляної банки маленький хлопчик побачив там
маленького, гарного але вже померлого
метелика.
Ее рвало. Рвало изнутри на части. И она блевала, извлекала
из себя все говно которое накопилось. Она стояла на четвереньках, кончики волос
уже покрылись содержимым организма, пот капал с носа и его приходилось вдыхать.
Жаль, что она не чувствовала, что то, что с ней происходит, переходит все грани
между Х и Х. А вот и слезы, они смешиваются с потом и в носу остается
горько-соленый запах говна, а в горле ком наждака.
Була собі Я. Така маленька, мов лялька. Маю багато
років. Не знаю скільки, Я не вмію
рахувати.
Я знаходжусь в кімнаті. Думаю, вона невелика. Десь три на три. Жаль, тільки
не можу цього перевірити. Адже тут усе біле. Усе до останньої крапочки. Здається,
навіть повітря тут біле. Коли хапати його рукою то іноді можна і вхопити…щось…наприклад
свою уяву.
Чому Я тут знаходжусь? Теж не знаю. І що Я робила тоді?…теж не знаю.
Я не бачу себе. Ані рук, ані ніг, тіла, нігтів. Тут нема дзеркала. Жаль. Я люблю дивитись у дзеркала.
Я – людина. В цьому я впевнена. У мене є думки і мрії. Я вмію відчувати і аналізувати. Може Я ще багато чого вмію але перевірити це не можу. Чи вмію я читати? А
писати? Малювати?
Я вмію уявляти. Тут, у білому, можна створити Безліч. Все, що схочеш. Аби хотілось…
Наприклад часто,
дуже часто моя пам'ять переносить мене у іншу кімнату, лише уявну, але болючу:
Жовта. Колір сечі,
яду… Колір отрути твого власного організму, власного Я. колір нутрощів дерева
та звичайно ж сонця. Така собі кімната, заштовхана книгами, позбавлена меблів і
штор. І вікнА. І жодний інший колір не може перебити жовтого.
Мабуть, така Я всередині: хвора, жовта.
У моїй іншій,
уявній, несправжній, зеленій кімнаті теж є дещо. Там є шафа. Більше нічого
нема, навіть вікна, але зелений, колір живого, колір природності ніби сам тобі
показує все, що треба. Шафа – це мій скарб, там зберігаються ті частинки моєї
недосконалої пам’яті, що можна туди покласти на деякий час. Ну, правда, там не
тільки спогади, а ще й купа дивного мотлоху. Я туди його ніби й не кидала, а
все ж…
Мабуть, у кожного
з вас є своя шафка, куди ви скидаєте весь непотріб під час прибирання. Там накоплюється
багато всього. Дехто, потім, із часом, перебирає, згадує, сортує, залишає та викидає
те все; а деякі просто купують нову, більшу шафу. Добре, що у мене вона одна,
одна – єдина, своя.
Я усміхаюсь. Щось я відчуваю у собі таке приємне, тепле…щось, що ворушиться і
замість дискомфорту спричиняє дивний дзенькіт десь у лівій легені.
Слушать монотонный стук часов можно долго. Вслушиваясь, углубляясь в него, словно в чарующее, гипнотизирующее нечто, кажется, ты можешь постичь многое из того, чего не знал и о чём не хотел думать в своей обыденной жизни.
Часы умиротворяют. Приносят спокойствие и размеренность в твою жизнь. Увлекают тебя, забирая с собой в свою мтрану времени, заставляя забывать про его счёт.
Ты когда-нибудь
хотел съесть человека?
А вот я хочу.
Каков на вкус тёплый
свежевыпотрошеный человек?
Какова кровь, когда
течёт по подбородку?
Слишком ли тяжело
разорвать жилу зубами?
С каким звуком
ломается кость?
Хочешь подержать
живое, пусть всего на несколько секунд, сердце?
А вот я хочу.
Я сумасшедшая.
З
визначною скептичністю люди кажуть що сьогодення не являється нормальним
життям. Ми стрессостійкі, але невропатичні. Наші психотерапевти, являючись по
суті своїй шарлатанами та наркодиллерами, заробляють на нашій власній
пихатості. Ми розділяємося на прошарки суспільства, лише глибоко у
підсвідомості розуміючи, що всі, від двірника до президента, такі самі люди як
і ми. Ми вигулюємо домашніх тваринок разом із своїми проблемами. Легше від того
тільки тваринам, наші ж думки приходять до ще більшого хаосу. Реальність
віртуальна. Кліше.
Цей дощ для
нас. Ми не будемо його боятись. Нехай блискавки ріжуть небо а грім барабанні
перетинки. Ми поруч. Ми разом. Цей дощ для нас і про нас. Такий несамовитий та
непередбачуваний як і ми. І як ти часто кажеш: все колись закінчується.
Чи
може внутрішній стан вбити людину?
Може, але
він знищить її як особисть. її звички та характер, а залишить пусте тіло з
ім*ям. І ніхто не потрібен такому тілу.
Воно відчуває ніщо. жодного емоційного колихання. Будь то жорстокість огида
щастя чи щирість.
Внутрішній
стан…
Це те що
плаває у тебе в голові і робить людиною. Це твої думки, погляди, жести та
вчинки.
