Люди так спішать.Вони спішать назвати когось коханим,когось другом.Вони
починають надіятись на людину з першого дня знайомства.Вони самі малюють
собі ідеаліні образи,ідеальне життя.А що в кінці?Всі ці намальовані
надії,розлетятьса першим же вітром.І коли ти помиляєшся в людині чи ще
якось засмучуєшся,теба наповнює пустота,яку мало чим можна
наповнити,мало способів відволікти себе від цього.Просто інколи треба
зачекати.Зупинитись і зачекати.Можливо,ти всетаки дочекаєшся того, хто
заповнить твою пустоту...
Я от не можу по іншому. Стараюсь, та важко забути людину, яка вкорінилась вже в серці. Та пустота в серці так ниє, що краще невиправдане сподівання, ніж повна безнадія. Так ще гірше.
Хочу, щоб все було просто. Або людина є назавжди, або її немає взагалі у моєму житті, хай навіть і у якості перехожого..