Не
кидай в
мене слова-камені. Хоча б зараз. Ще
кілька хвилин дай побути під теплому і
вологому спокої. Не буди мене рано вранці,
мамо. Дай полежати
тут, в гнізді
з колючих верблюжачих ковдр ще п'ять хвилин.

Дозволь мені перш дихати твоїм повітрям. Тут затісно, але
так затишно. Не
кидай в мене холодні кам'яні брили.

Нема страшніше, ніж забрати одну
з них до свого гнізда. Я пам'ятаю, як народився в ньому,
і як ріс, як навчався літати і скинув перший пух. Ти уб'єш все це. Благаю, не кидай в мене слова-камені.

Поміж тонких судин
в моїх ногах
розливається рідина. Сипеться пісок і не дає збагнути,
що відбувається. Сідаючи,
вмирає сонце, від
лейкемії.

Ти наступаєш на мої пір'я ногами, втоптані кістки в багно. Й падають останні
зірки на наші
втомлені спини. Після
ми підемо за тремтливим
світлом автомобілів. Це світло
розповість нам про
п'яні дощі і
про те, як падають
літаки у цупкі сіті волосся морського
шлунку.

В одному з твоїх очей народився серпень. Ще одне слово,
яке ти вирвала
із потойбіччя. Як з Протилежного берега наших
снів, тобто, з нічого. Я знаю
ще багато недоречних слів. Тільки не ті,
не солоні, що розривають
плоті, кришать кістки.

Слова-камені.

Реальність тільки тепер і зараз. Відчуй її навпомацки,
шепотом. Я виношую у своєму лоні
ідею. Де тепер
я після наших
учорашніх істерик? Стерто все, і
навіть покалічені пророки. Скалічені вони не зовсім тілесно,
духовно скоріш. Словами-кругляками.

Я почну думати про хороше. Прийшли мені поштою лише твою
усмішку. Я не прошу багато. Хоча б заради моїх
зношених в шрамах
рук. Коли б тобі,
дівчінко, струм по
волоссю и ногами у глібокі подвір'я
стоптані, тоді ти
би була безсмертною й досі ступала
на літери босою.

Настане найкращий день

із усіх уже надуманих нами, пандоро моя,

і на долонях твоїх проростатимуть

паростки літньої туги чи суму,

а водорості будуть волоссям на тілі морськім.