Вона підняла повіки - і в очі їй ударило яскраве світло лампи. Тепер, коли вона перетворилась на непомерлу, її очі стали вразливо-чутливими. Вона майже негайно їх заплющила, та раптом помітила розпливчастий силует якогось чоловіка. На щастя, запах крові був таким гострим, що їй легко вдалося знайти і вхопити свою жертву...
Вона загарчала, наче тварина, відчувши ритм серця своєї жертви, на який вона орієнтувалася, готуюючись завдати удару. Вона вигнула шию і закинула назад голову, наче кобра перед стрибком.

Холод охопив тіло. Збираєш усі сили, для того аби сказати останю фразу і це марно.А можлио і пізно. Очі залишились відкритими і скожною секундою, я бачу зміни, зміни у тобі. Твоє тіло лиш холодна і не потрібна річ. Уже не чути твого серця, твоїх огидних слів. Ти там, а я ще тут. Спостерігаю за кінцем дорогої мені юдини. Мій погляд і твій кінець...
Тебе не має, а я ще живу, здається. Для дрібних і нікчемних людей, у яких хвора уява, а тоя уже не рахується.Проведу тебе поглядом і піду...
Людина вже не думає, чеснота переймається від інших, а гріхи запозичуються. Кожна думка, яку ми намагємось спростувати , нависвє над нами і отруює нас. Ми,люди, втратили абстрактне почуття краси.
Кажуть краще померти, ані ж усвідомити усе життя, але ж життя всетаки дойде до смері, рано чи пізно- це не матиме значення!

Розкриваєш крила, розганяєшся із найвищої будівлі і всетаки злітєш.Відчуваєш себе вільним птахом, який мріє полетіти на місяць. Не бажаєш згадувати усе болото, яке під тобою.Не знаєш чи довго терпітимеш, адже небо не голубе, а сонце не яскраво жовте. Усе темне і пусте. Паніка огортає тебе і ти незнаєш де ти.У небі чи у глибокій прірві?
Боїшся летіти, але не бажаєш повертатись. Стискаєш зуби і мчиш далі,будь-куди.Від брехні, поглядів,розмов від усього,що звязує тебе із цим світом.Стук серця і таої очі роплющилис.
Ти чекатимеш ночі, щоб заснути, а можливо злетіти...

Слово за словом, сторінка за сторінкою, книжка за книжкою, життя за життям. Пробую вловити, щось суттєве у моїй історії. Можливо воно є, десь між рядками моєї історії, яку я ледь чутно читаю.Я уже нехочу читати сторінки написані тобою.Викреслюю але ні...видераю сторінку, щоб було усе як нове, акуратне.Писати долю ти ніколи не умів, можливо і не хотів.Ти писав увесь сюжет, а я його виводила. Уже не хочу повязувати наші історії, тепер лише мій текст і мій почерк.Я буду памятати лише хороші моменти написаного нами.

Годинник пробив півна другу, а я все ще не можу заснути. Остані декілька років...як буденність. Так хочеться закрити очі і невідчувати нічого. Так як завжди частина мого розуму прокручує ці не потрібні нікому кадри. Але ж це лише просто болючі кадри, які я уже не можу бачити. Краще уже заснути і дивитись кошмари, ніж дивитись ще одну серію мого серіалу. Від них я не сховаюсь ні у ванні, ні у спальні і навідь не у шафі. Хочеться плюнути їм у обличчя, щоб вони розвернулись і пішли назавжди.
Стеля.......
і цей божевільний годинник, який пробиває другу.
Виходжу на вулицю, тихо...можу закричати і ніхто не почує, бо усі міцно сплять. Я їм заздрю, справді.
Уже незнаю, що думати, невже це насправді???у мене враження, що я прожила уже,майже,все життя...у мене немає більше сил. Голова сама відвертається і погляд рине у небо. Світ великий і прекрасний. Здається так, мені подобається ця фраза "світ прекрасний" нехай так і залишається.

у кожного своє життя, свої проблеми, свої не важливі дрібниці. Сидячи тут можна зрозуміти усіх великих, могутніх і простих людей, які не варті того, що ми маємо. У кожного своя мораль, яка майже нічого не означає...ну і для мене не зовсім рідна. Іноді нам буде здаватись, що ми живемо. Будемо грати невеличкий спектакль і у кожного будуть свої ролі, свій сценарій. Дехто тупо опустить голову і читатиме усе написане, а дехто піднесе голову і спотикатиметься об каміння. Гммм..цікаво до якої ланки я віднесу себе?
Обманювати? Грати? Чи роздавати автографи? Напевне, я обиру роль глядача. Це мені під силу, у потрібний момент aплодувати, а інший- мовчки засинати, переочікувати нудну сцену і потім знову із захопленням спостерігаи за дійством, яке відбуватиметься на сцені. Комусь подарують квіти за хорошу гру, а когось із насмішкою вижинуть! Та завчасно не кланяйтесь і не ідіть зі сцени, комусь досі цікаво спостерігати за вами..

Розпочну цю мініатюру із усім знайомого слова
" розчарування ". Скільки емоцій несуть ці 12 букв, скільки розбитих
і залишених сподівань , скільки віри втрачено. Та як ніяк ми продовжуємо
пізнавати кожного, цих маленьких противних людей у яких все таки хвора уява,
які маючи можливість штовхнули нас із найбільшої будівлі, які прагнуть насолити, які здаються такими
вірними, справжніми. Та ми люди і завжди помиляємось, віддаючи частинку себе
кому попало, можливо, у цьому і наша
проблема. Проблема у виборі, та якщо уже філософити, то і ми не « Джоконда »,
яка перевершує усіх. Полегшено видихну
і просто промовлю що якось воно і буде, хоча не завжди, не у всіх, не у мене,
не зараз. Хочеться кричати вам у вічі, плювати при кожній почутій брехні,
виплескувати кілограми емоцій, і тоді відчувати полегшення! Ми впевнено
крокуємо, показуємо свою гордість, яка насправді ховається за нашою нахабністю.
Так, цей світ невпорятку, ну і ми не витвори мистецтва. Кожну хвилину коли ми
злимось, ми втрачаємо 60 секунд щастя, які ми ніколи не повернемо. Пам’ятаймо
це!