Годинник пробив півна другу, а я все ще не можу заснути. Остані декілька років...як буденність. Так хочеться закрити очі і невідчувати нічого. Так як завжди частина мого розуму прокручує ці не потрібні нікому кадри. Але ж це лише просто болючі кадри, які я уже не можу бачити. Краще уже заснути і дивитись кошмари, ніж дивитись ще одну серію мого серіалу. Від них я не сховаюсь ні у ванні, ні у спальні і навідь не у шафі. Хочеться плюнути їм у обличчя, щоб вони розвернулись і пішли назавжди.
Стеля.......
і цей божевільний годинник, який пробиває другу.
Виходжу на вулицю, тихо...можу закричати і ніхто не почує, бо усі міцно сплять. Я їм заздрю, справді.
Уже незнаю, що думати, невже це насправді???у мене враження, що я прожила уже,майже,все життя...у мене немає більше сил. Голова сама відвертається і погляд рине у небо. Світ великий і прекрасний. Здається так, мені подобається ця фраза "світ прекрасний" нехай так і залишається.