Була собі Я. Така маленька, мов лялька. Маю багато
років. Не знаю скільки, Я не вмію
рахувати.

Я знаходжусь в кімнаті. Думаю, вона невелика. Десь три на три. Жаль, тільки
не можу цього перевірити. Адже тут усе біле. Усе до останньої крапочки. Здається,
навіть повітря тут біле. Коли хапати його рукою то іноді можна і вхопити…щось…наприклад
свою уяву.

Чому Я тут знаходжусь? Теж не знаю. І що Я робила тоді?…теж не знаю.

Я не бачу себе. Ані рук, ані ніг, тіла, нігтів. Тут нема дзеркала. Жаль. Я люблю дивитись у дзеркала.

Я – людина. В цьому я впевнена. У мене є думки і мрії. Я вмію відчувати і аналізувати. Може Я ще багато чого вмію але перевірити це не можу. Чи вмію я читати? А
писати? Малювати?

Я вмію уявляти. Тут, у білому, можна створити Безліч. Все, що схочеш. Аби хотілось…

Наприклад часто,
дуже часто моя пам'ять переносить мене у іншу кімнату, лише уявну, але болючу:

Жовта. Колір сечі,
яду… Колір отрути твого власного організму, власного Я. колір нутрощів дерева
та звичайно ж сонця. Така собі кімната, заштовхана книгами, позбавлена меблів і
штор. І вікнА. І жодний інший колір не може перебити жовтого.

Мабуть, така Я всередині: хвора, жовта.

У моїй іншій,
уявній, несправжній, зеленій кімнаті теж є дещо. Там є шафа. Більше нічого
нема, навіть вікна, але зелений, колір живого, колір природності ніби сам тобі
показує все, що треба. Шафа – це мій скарб, там зберігаються ті частинки моєї
недосконалої пам’яті, що можна туди покласти на деякий час. Ну, правда, там не
тільки спогади, а ще й купа дивного мотлоху. Я туди його ніби й не кидала, а
все ж…

Мабуть, у кожного
з вас є своя шафка, куди ви скидаєте весь непотріб під час прибирання. Там накоплюється
багато всього. Дехто, потім, із часом, перебирає, згадує, сортує, залишає та викидає
те все; а деякі просто купують нову, більшу шафу. Добре, що у мене вона одна,
одна – єдина, своя.

Я усміхаюсь. Щось я відчуваю у собі таке приємне, тепле…щось, що ворушиться і
замість дискомфорту спричиняє дивний дзенькіт десь у лівій легені.