Якось ми з Корешом знайшли Аллаха. Ну-у… ми прогуляли останню пару, другої зміни, зимою, у вівторок. 

Ми просто поїхали в Секон-Хенд. Цей Аллах поставив могорич коньяку знайомому в Ломбард, щоб потім, ми вдвох – в кайф всю ніч гуляли…
За рахунок Аллаха – ми побували майже скрізь: в Шинку, на Воскресенській і в піцерії на Соборній. Пили-їли, Аллаха славили. 
Ми дуже довго, за чаркою, обдумували – скільки людей в світі, коли-небудь так гуляли за Божий рахунок? І вирішили наступне: Аллах дав – Аллах і забере. Ми тратилися і не боялися.

О першій ночі, на Сотні, ми зустріли… е-еее… священника. Він попросив в нас вогню для цигарки. З погляду, він був світлорусий, мав голубі світлі очі і пляшку Шейку в руці. Так-як ми стояли біля одного з нічних клубів – там сильно гепало. Пан священник (він називався, але я й забув як його звали) пожалівся нам, на це бісівське музло, кажучи – що в ньому немає душі, що ця музика робить всіх роботами, ламає волю. І так вона його давила, що ледве слова добирав.

— Не нравиться мне такая музика.
— А какую вы любите? – запитав Антон.
— Я больше люблю…ну, такую, в которой поеться о светлом, о любви, о родине, даже из Западно-украинских люблю…
— Іван Миколайчук: Вівці, мої вівці, так?! – вставив я своє
(пан священник):
— !?? Брат!!!

Тут ми по-побратимські обійнялися, а він пустив сльозу. Думаю, Антона в душі вже рвало від реготу, але цього він ніяк не подавав. Він просто стояв і палив: разом зі мною, разом зі священником: виморений й веселий.

Трохи постоявши, пан отець попрощався з нами і пішов в сторону Спасо-Преображенського собору (споруда була в метрах 30 від нас). Світив півмісяць і циферблата годинника, на Соборі, не видно було. Ми ж, провели постать отця поглядом і пішли в сторону собі.