Вірші довгі, як жіночі оргазми, такі ж
Беззахисні; і несподівані, як татарські набіги.
Кімната, вся наповнена холодом, карта світу, схожа на
Освідчення в коханні, брудна підлога,
Розетка й шафи.
Жити – це втомлювати себе щодня, аби заснути,
Дихати – аби дочекатися сигарети, бачити – 
Аби дошукатися дзеркала.
Мені би лише натяк, аби мої радари вловили твій слід,
Мені би ще два життя, аби вижити, мені би 
Дожити до ранку, аби тебе вистежити, мені би
ще пляшку, аби взяти інтерв’ю у янгола, мені би ще дві, аби заснути.
Ми не потрапимо в ранкові газети, нас не спіймають радіохвилі,
Минуле – не те, що ми прожили, а що пам’ятаємо.
Найкраще про нас напишуть у некрологах, найкращий
Наш вчинок – це смерть, найкращий спосіб любові – любити саму любов.
Вирушимо вночі, аби не боятися власної тіні, будемо
Слухати музику, аби не змерзнути, будемо
Перераховувати улюблених поетів, як останні набої.
Ранок – такий сонячний, що хочеться доїти корів,
А не вмирати, роса – така холодна, що хочеться ходити босим,
Кава – така запашна, що хочеться дихати.
Сідаємо в літак, вмикаємо механізм.
Перед вибухом поцілуємося.