в кімнаті було накурено.
люди - напівроздягнені .
вікна відкриті (хоча вже холодало ) .
біле ,
Львівський вокзал. Сім хвилин зупинки.
Вона тримає його за руку і істерить,
Він спокійно її відсторонює,
Мовляв: «в мене поїзд за мить».
Вона вільна. Відходить три кроки,
Змірює очима вокзал і заламує руки,
Він уже набирає чийсь номер потай,
Щоб спитати чи робить син уроки.
Вона знову підлітає до нього,
Закидає руки на плечі, тикається у груди,
І плаче… плаче на грудях Іуди.
Він не відштовхує, гладить її волосся,
Цілує у лоба, шепоче тихенько слова,
Мовляв: «ти тільки чекай, і я повернуся».
Хоча знає, що не повернеться, як не ридай.
Диктор оголошує поїзд, він заскакує у вагон,
Вона махає йому рукою, зглядається весь перон,
Як вона у сльозах тягне до нього руки,
Вустами шепоче: «поцілуй же мене, поцілуй»,
А натомість у відповідь він навіть не озирається,
Шукає очима місце у своєму купе,
Він ніколи до таких як вона не повертається,
Він уже майже забув як виглядає її лице
Будь ближче, щоб чути шепіт,
зніми з себе маску гордості.
Відчуй, що я поруч. Тепло?
Пальці заплутай в волоссі.
Віддай себе щиро. Вперше.
І дихай на повні груди.
Я в тебе відніму серце.
Ні, боляче вже не буде.
Така вже осінь - кольорова, а для когось - сіра.
Облітає листя на мокрий асфальт.
Сьогодні зникла остання у світі довіра,
Вірити більше нікому не варт.
Сьогодні померла остання надія,
Згасла, як від подиху вітру, свіча.
Сьогодні це вже не новина, не подія.
Померла, та й померла. Не біда.
Сьогодні втратили сенс всі емоції
Лише на папері виходять нещирі смайли:
Їх безліч. Просто BIG порції.
Пусто. Форматнулись всі душевні файли.
Швидка, на жаль, не допоможе.
Урятувати світ весь ми не в змозі
Але врятувать одну людину кожен зможе -
Зігріти в час колючих морозів.
Чому так складно ставити крапки,
Коли думки малюють серцем кому,
Теоретично ми уже на Ви,
Та Ти диктує вперта аксіома…
Жорстока правда ближча за брехню,
Припудрену солодкими словами,
За логікою я тебе жену,
Сама ж на завтра нам малюю плани…
Не б’ється серце паводком весни,
Любов зізнання в зраді не чекає,
Теоретично нам не поплисти,
А ми у вирі мрій до дна пірнаєм…
Життя не визнає пересторог,
а пристрасть не навчиться міри й такту,
І за сценарієм у п’єси епілог,
А ми чомусь чекаємо антракту…
Люди ненавидять електрички,
Проклинають поїзди
А якесь мале дiвчисько
З бiлетом у руцi,
Не приховуючи усмiшки на лицi
Не соромлячись стомленних пасажирiв
Щиро радiє, що цих сiм годин
Проведе у потязi, у дорозi...
Потрiпане волосся лiзе в очi...
Кажуть, в електричках занадто людно
Багато бруду, занадто шумно.
Та там все ж залишаєшся на самотi
Один на один - лише ти i думки...
Мале дурне дiвчисько
Куди щотижня рвешся?
Ще досi не знавидiла вокзали?
Не обридли станцiї? Метро?
Живе вiд пятницi до недiлi
Весь iнший час iснування- не життя то...
Все iнше тупо змарнованi днi,
Час без нього не значить нiчого в життi
I так щотижня мучиться, аби побачити його...
Вдихнути його запах i заснути в теплi..
Дурнi, ви люди! Не розумiєте нiчого.
Сiм годин- не час, коли тебе вдома чекають коханнi i теплi рiднi руки!
Цієї осені хочеться чаю і шоколаду,
У теплих капцях сидячи на стільчику біля каміна,
"Шановні пані й панове!" І піднялася завіса.
Глядач затримує подих - одна актриса на сцені...
Не зрозуміла ще ролі, і їй не вибратись звідси...
Та щось бажає змінити у цьому фарсі буденнім.
" Ви все не так зрозуміли..." Ледь ледь ворушить губами,
"Я можу все пояснити... " Гул заглушив шепотіння:
"Танцюй і мило всміхайся раз тут стоїш перед нами!"
Її ж усю заціпило, немов у землю корінням
Від розпачу, безпорадно, щоб втримати рівновагу...
"Громадо, тихше, спокійно!" Хтось зжалився із партеру.
Яскраво блимнув прожектор щоб привернути увагу
На білу постать що натовп ще розгляда як химеру.
"Казали буде цікаво, а тут веселощів мало...
Та певне це такий трюк, вони ж усі лицеміри."
А їй ті крики лукаві в серце врізаються жалом,
Голками світло яскраве кригою зранює шкіру.
Почулись звуки оркестру, заплакали ніжні скрипки.
"Мелодія недоречна... I хто в них за режисера?"
Враз колихнувся театр...і спогадів лиш уривки...
Ну як же їй танцювати кохання вальс без партнера...
Шоколадним круасаном висне місяць..і туман вершками по землі,
Ти комусь потрібний в цьому світі..та найбільше з всіх одній мені.
Як мій день,спитаєш,щоб спитати я мовчу й вмочу в свою брехню,
Ще можливо в цім житті кохати..без величних слів пухких "люблю".
Ще можливо в світі цім прощати..ілюзії можливо...
Без підборів вміло танцювати..і гойдати хвилів шлейф навзнак,
Міжнародні мови повивчали..я є слова тримаю всі в душі,
Міжнародну усмішку безкраю..я дарую посмішку тобі...
А знаєш, я вже й інколи не сплю:
Минуле ріже скалпелем по шкірі.
А стрілки, зупинившись на нулю,
Дають вмирати втомленій надії.
А знаєш, я бродила по шосе,
Сльозами захлинаючись у муках.
Колись ти означав для мене все,
А я була для тебе просто с*ка.
