Дурна звичка - відкладати на майбутнє
Вважати, будуть далі кращі дні
Що щастя миті незабутні
Чекають тебе там, у майбутті
Що встигнеш ти ще стрибнуть з парашутом,
І близьким сказати головне
Спробуєш піти новим маршрутом
І здійсниш заплановане усе
Залишаєшся ти у пролозі книги,
Роману власного життя
Бездіяти, лиш мріяти- твій вибір
І марне часу гаяття
затерті сторінки нічого не скажуть,
не пахнуть,як завжди
забуті слова вже більше не зможуть
зробити і тихше,і м'якше
поранені люди зовсім не знають,
а як воно краще?
закохані люди красиво хворіють,
від власного щастя
а правда говорить,палає щосили
слова хочуть вити
сторінки лягають,лягають в могили,
а може їм хочеться жити?
і крила щосили горять,їхні крила
в поранених,не будуть летіти
а ті що кохають,ті що щасливі
розпадуться,не зможуть нічого зробит
Мені так хочеться летіти,
махнути крилами і піднятись.
Мені так хочеться забути
холодний вітер в моїх ранах.
Хочеться прилетіти в сад
в якому, дидятком гралась.
Де вузенькі стежки,
де пахне бабусеним варенням.
Так хочеться повернутись,
погратись в жмурки
Випити гарячого чаю
і їсти бабусене печево
хочеться...
але тут своє життя...
майбутнє...
На чистому аркуші паперу,
Намалюю сердечко.
Обведу чорним фламестором,
Замалюю ярко червоним..
Дивитимусь на нього,
і плакатиме душа.
Але памятатиму нині
ті чисті моменти із мого життя.
Мені не потрібні фальшиві слова,
я вже навчилась слухати тишу.
Це набагато краще, ніж та брехня,
що доноситься з криші.
цікаво так,а що буде на ранок,
коли із небосхила сонце гляне,
і небо вмиється холодною росою
чи буде ліжко, як завжди просторе.
цікаво,де буде 107 потяг
не змінить за ніч шлях,свої маршрути
чи буде теплий сон твій, в чому будеш спати
цікаво,що принесуть нам наступні дати.
цікаво, завтра знову буде дощик,
чи змокнеш ти,і твій прекрасний носик
цікаво так,а що буде сьогодні
чи буде,надіюсь ще зустрінемось
можно гулять с друзьями, ходить в кино. прыгать по лужам, смотреть, как вода стекает. только всегда остаётся одно лишь "но" - память по прошлому вовсе не отпускает. можно писать стихи, слетать на гоа. книги читать, фильмы смотреть и прочь. только тут нужно помнить, что память - враг. который приходит. каждую. чёртову. ночь.
В вашей жизни был человек, который смог перевернуть всё с ног на голову, заставить ценить то, что ты не замечал раньше, переоценить все твои поступки?
Цікаво переглянути персональні сторінки у популярній мережі ВК. Скільки всього можна там побачити – найчастіше в поганому спектрі. Соціальні зв’язки руйнуються, від людей тільки те й залишилося, що біологічна приналежність до людського виду. "Homo sapiens" - занадто гучні слова. Де ж особистості, індивіди? Є звичайно, але як же їх мало насправді.
На що ми проміняли спілкування вживу, прогулянки і розмови за чашкою кави? На стілець і ноутбук. Але якби це було лише засобом спілкування – все ж навпаки. Саме тут часто зводяться нанівець стосунки з друзями чи просто знайомими. Через коментарі під фото, через репости чи статуси. Навіщо люди взагалі їх ставлять? Звична річ побачити на стіні запис на кшталт «Можна пробачити все, але не зраду». Всім, а особливо тим двом кого це стосується зрозуміло до чого ці слова – він зрадив, вона тепер страждає. Але навіщо це публікувати? Люди не стали більш відкритими, просто більш дурними.
Хочеш виразити почуття - зроби це в очі людини, котрої цей репост конкретно стосується.
Хочеш отримати підтримку – знайди її в справжніх друзях, а не в тих п’ятистах, з котрими ти практично не спілкуєшся.
Хочеш завдати болю – май сміливість дивитись при цьому в очі людині, а не ховатись за екраном.
Хочеш поговорити – подзвони, хочеш забути – то не пиши про це.
Хочеш проявити себе – зроби зусилля і напиши щось сам/сама, а не використовуй чужі думки сумнівної якості.
Сварка – напружена розмова – і відразу записи на стіні про страждання чи навпаки байдужість. Знайомий ланцюжок подій? Замість того, щоб вишукувати у ванільних групах влучну картинку, краще обдумати ситуацію, якимось чином вирішити її. Або навіть просто поспати)
Ми втікаємо від реальності, кидаючись у руки новому, незмінному другу – мережі, губимось в ній, заплутуємось між реальністю і віртуальним світом, важливим і другорядним. Але, нажаль, страждає через це насамперед реальність. Хіба це цього вартує? Треба мати мужність, щоб визнавати власні помилки, признатися комусь в коханні чи викреслити когось з власного життя.
«ВК – ми вирішуємо ваші проблеми. Достатньо кількох доторків до клавіатури – і ви зміните власне життя у бажаному напрямку. Приєднуйтесь!»
Хіба не спокусливо? Не задумуватись над тим, ЩО сказати, а просто знайти схожі слова у групі. Та й багато інших «корисних» можливостей і горизонтів відкриває перед нами це чудове відкриття двадцять першого століття. І не важливо, що чорні рядки ніколи не передадуть повноту твоїх справжніх почуттів, головне виставити це на публіку, щоб… А нащо? Мабуть всі забули, що існують «приватні повідомлення».
І не зважаючи на все це, я вдячна,що маю можливість скористати з цієї вбивці нашого часу. Адже якщо інтернет – єдина можливість для спілкування з близькими тобі людьми, соціальні мережі здаються досить корисною штукою.
Замовчані, брехливо тихі
Ми ідемо. Уявним шляхом
До мети. Куди? Очі сухі
В душі ж впадемо. І прахом
Вистелимо шлях собі.
Чи варто нитки долі рвати,
Чи варто проти вітру йти?
Чи варто стопи до крові збивати,
Чи варто по вогню пройти?
Де та війна, що ми ведемо?
Проти усіх. А лиш себе,
Ми краще тихо обійдемо -
Програємо ж. Не омине.
Легше забути, ніж згадати,
Зробити вигляд що нема.
Хіба не правильно вдавати,
Що все гаразд, що не зима?
І тишина – це поле бою.
Лиш «я» та інше «я». Ми сперечаємось
З собою. Ось де насправді
Йде війна. Хтось зможе виграти,
У себе. А ми лякаємось. Авжеж.
Який же бік обрати треба,
Щоби позбутись власних меж?
