...Ти не знаєш як жити далі і не знаєш чи варто буде жити, якщо твоє життя стане суцільний пробіл
І якось сидячи темного холодного вечора в кімнаті за ноутбуком і говорячи зі своєю половиною
Чи можеш ти попросити тільки одного щоб об’єднати розбиті половини свого життя і жити вцілому.

Ми писали вірші про кохання,
і не знали,що і коли.
Ми загадували нездійсненні бажання,
ми прихильні були до краси...

Ми читали продажні газети,
не вдивляючись в сторінки,
ми були заклопотані щастям,
і писали собі казки..

Коли настане час-
Впаде на землю небо,
І дощ згадає джас
На струнах мокрих лав,
Львів,що живе в мені,
Візьме мене до себе-
Згадати всі пісні,
Які не написав...

Я провів день із найкращими друзями – Джоні Вокером і Джеком Деніелсом –
при розмові про вживання ненормативної лексики у поезії.
Для початку ми всі одностайно погодилися з тезою, 
що поезія – храм, святилище, піраміда.
Далі туди ж додали капличку, сигаретну пачку, вже майже сформовану дівчинку а ля Набоков.
А потім і зовсім зійшлися на тому, що варто згадати
й про подорожі, добру музику, металургійну промисловість,
присипати все це листям, залити слізьми,
сюди ж донести свічку, ніч, військову техніку,
годинники, поминки, ранковий бодун, натхнення, переклади,
целюлітно-паперове виробництво
плюс аеродром, сексодром.
Здавалося, перелік вичерпаний, але все ж довелося додати
їжу (куди ж без неї?), клавіатуру, мікрофони,
запрошення й афіші, бруковані тротуари, тортури совісті,
пенюари, кораблі-лайнери, саке,
ага – згадалося! – нерозділене кохання, роздягнених людей,
інтернет, проблему глобального потепління,
залікову книжку, Велику китайську стіну,
перших космонавтів, які її побачили,
сіднейську оперу, вологі серветки,
хай вже будуть – берлінські ес-бани,
наплічник, рідну землю.
На цьому ідеї зникли.
Хуйово – сказав Джек Деніелс,
якого залишилося менше половини.
Та й справді, хуйово – підтвердив Джоні Вокер,
якого зосталося щ...

Я: з великою кока-колою, купленою у Макдональдсі,
І сигаретою.
Ти: у темних окулярах і з пакетом в руці.
Я: створений для любові.
Ти: ідеш після палкої любові.
Я: знаю про любов все. Все.
Ти: не знаєш куди поділа ключі від квартири.
Я: у синій футболці і темних окулярах.
Ти: у темних окулярах і легкому платтячку.
Я: з сережкою у вусі.
Ти: з сережкою у кожному вусі.
Я: створений для любові.
Ти: переповнена любов’ю.
Я: виходжу з метро.
Ти: заходиш в метро.
Знову розминаємося.

Вже була осінь за моїм вікном
І ніч, а я лиш чула серця стуки
Душевні рани не залічу я вином
Хтось інший не врятує від розлуки.

А батареї гріють, та не так,
Як грів колись ти, зустрічаючи світанки
Життя без тебе навівало страх,
Пальто не гріло у холодні ранки.

Не тішить думка, що щасливі ми колись,
Та, що колись, як зараз вже немає?
Не злюсь на тебе, та й на мене ти не злись
Любов – нещасний випадок, буває...

Вона завжди розмовляла занадто багато,
Питала про дурні і непотрібні речі.
Чіпляла на стіни мапи, квитки і плакати, 
Пила чай з жасмином і бігала ввечері.
За два квартали видивлялась з вікна сусідів:
«А раптом вони там ходять догори ногами?..».
Ненавиділа вигляд, смак і запах мідій,
І пиво пила з запеклими ворогами.
Її називали дивною? Достатньо часто.
А деякі просто крутили пальцем біля скроні.
І в кожному її кроці передбачали поразку,
А в кожному падінні просліджували агонію.
Вона носила рвані джинси і чорний светр
На два розміри більше і здавалась ще більш худою,
Курила одну за одною дорогі сигарети,
А потім верталась додому важкою ходою.
І знову багато говорила і питала про різні дрібниці,
Слухала кантрі, звішувала ноги с підвіконника,
Читала книжки про хворих, проституток і про в’язниці,
Пила більш, ніж достатньо, щоб називатися алкоголіком.
Лежала тихо півночі і на щось, чи на когось чекала,
А потім на самоті пила несолодкий чай. 
Так, вона багато говорила, але ще більше мовчала,
І не слухала слів, а слова шукала в очах.
Вона вірила в диво, залишаючись реалістом,
Не будувала планів, проте дивилася у майбутнє.
Пісні, що вона співала, не мали жодного змісту.
Вона ніколи не йшла, але часто була відсутня.
Кожен другий пальцем крутив біл...

Львів під час дощу
Дещо схожий на Лондон;
Коли небо сіре, й туман
Поглинає верхівки соборів.

І поки цей дощ не вщух,
А людей на вилицях повно...
Від паркану -під інший паркан,
З природой в смішному двобої...

Не "Челсі", а Леви - "Карпати",
З брухівки, а не з асфальту...

Він для тих, сумує і для тих, хто радіє. Він для розваги та досягнень. Він для прогулянок і задумів. Він для кохання та реставрації душі від нього. Він для душі і роздумів. ВІн для танців на площі і для сліз від глибини проникнення у всьому. Він у вишиваній сорочці і батярськими замашками. Він для зломаних каблуків на бруківці і розуміння, що без них набагато краще))) Він для прогулянок довгими, безкінечно довго-цікаво насиченими вуличками. Він для прогулянок на велосипеді і для подорожей у напів дорозі зломаному трамвайчику. Він із вічною спокусою скуповувати всі книги біля поважного пана Федороваразом із вченим котом і по всіх книгарнях. Він кольоровий навіть у найсіріших буднях. Він для того, аби завжди відчувати себе собою і у абсолютній гармонії з собою. Він для натхнення, мрій, бажань і відчуття постійного дива. Він у ніжності, спокої, коханні та бурхливих емоціях одночасно. Він з безкінечністю дрібничок, що роблять його неперевершеним. Він у посмішці кожного перехожого. Він із найкращими грозами))) Він - для того, аби ніколи не відчувати себе самотнім, навіть наодинці. Він у туманах, дощах та щасті. Він зі смаком шоколаду, кави та кальяну. Він - з навстірж відкритими дверими всікрізь, де вони є) 

Спектакль закінчено.Всі ролі - зіграні.
Усі гримаси стягнуті з сердець.
З обличь всі фарби змиті та уламки зібрані
Від наших душ,понівечених вщент.
Усе закінчено.Костюми та прикраси
Лиш додають гіркої пустоти
І люди, не відходячи від каси
Любов обмінюють на миті самоти.
Ця гра закінчена.Антракт завершено.
Усі слова вже сказані давно
Спектакль закінчено.Брехня неперевершена.
Про головне...ми завжди мовчимо.