Чекала на дзвінок, та знову північ,
А телефон мовчить, як та падлота не жива,
Твої слова, що "не байдужа" в думці линуть,
Такі яскраві і пусті твої слова..

О так, красиво говорить - це твоя сила!
Скільком ти так красиво говорив?
Скількох ти зваблював спокійно і сміливо?
Котра я в списку надфальшивих почуттів?

Й пробач за сльози, цю останню щирість,
Цю недоречність у твоїй веселій грі,
Я так наївно почала в кохання вірить,
Ти цю ілюзію словами розігрів.

В думках лиш ти, а поряд - зовсім інший..
Про що мовчу - віршем лягає на папір..
Твій голос рідний я не хочу чути більше:
Від нього відлік волі - до нулів.. 

Від дорослості до дитинства порвались канали,
Хоч нас переконують, що ми ще " зелені " й невмілі.
Якби знали батьки, скільки всього ми від них приховали,
Скільки раз повертались до дому сумні і сп'янілі.

Якби знали батьки, навіщо ми потай куримо,
Мовчки закриваємось в кімнатах, відмовившись від вечері.
П'ємо занадто міцну каву. Самі себе дуримо.
В нервових поривах мріємо вийти через вікно, а не двері.

Якби знали батьки, який безлад у наших думках,
Не кричали б через розкиданіі книги й незастелений диван,
Як нам часом погано, як стискаємо подушку в руках,
Як позбуваємось комплексів і в який потрапили стан.

Які в нас всередині приховані порожнечі,
І якими непотрібними людьми й метеріями ми намагаємось їх латати.
Опускаємось на дно. Поводимось, як дешеві речі...

Якби знали батьки...Краще їм ніколи не знати...

хтось рятується алкоголем
цигарками чи навіть гірше
в цій війні із душевним болем
умирають майбутні вірші
білі-білі – невинний колір
і не складені в пісню ноти
і на сцені не втілені ролі
чи мазки видатних полотен
ненароджені дивні діти
в не існуючих досі сім’ях
наче в’язень минає літо
у тісних до знемоги стінах
хтось рятується алкоголем
заповзає у власну мушлю
залишаючи ззовні голу
не потрібну нікому душу
а свідомість – самотньо-квола
їй би вибратися із Лети
зачепившись за рештки волі
розірвати міцні тенета

Коли нічні думки, мов монументи,
раптово повстають на сердці раною,
то навіть тисяча гучних аплодисментів,
не заміняють ніжності коханого...

Вона любила СКАЙ ночами слухати,
Дивитись фільми гарні про любов,
І це її печаль все більш роздмухує,
І сон розпочина із молитов.

Вона любила пізно прокидатися,
Й до вечора гортати сторінки,
Любила з кішками біля під*їзду гратися,
Чекала дотиків його руки.

Любила як вогонь тріщав в каміні,
І запах ваблячий жовтневого дощу,
Її не раз назвали "божевільна",
Вона ж сміялась тільки досхочу.

Вона сміялась, та ховала сльози,
Ховала біль і тліючі надії,
Вона - вірші, він навіть прози
Не написав...як їй боліло...

Він не прийде. Вона давно це знала,
Проте вечерять накрива на двох,
Вона більш за життя його кохала,
І їх розсудить тільки Бог. 

Твоє фото... Записки... Букети...
Приглядаюсь в обличчя несміло,
Намагаюсь у нім розпізнати,
Що за біль ти у серці носила.

Що за біль, чи любов нероздільну,
Чи яку невиправну утрату,
Чи самотність, що так безнадійно
В собі стерти хотіла, зламати.

Чорні очі наповнені сумом -
Чом печалі ніхто не помітив?
Що тепер? Лише фото в альбомах...
Та щоденно нові усе квіти...

Чом ніхто не відлинув від справ своїх
Й не заглянув в заплакані очі,
Й не побачив як заполоняють їх
Думки чорні, холодні, пророчі?

Ти в байдужих ходила тих колах.
Божевілля підходило ближче:
Безнадійність, безвихідь і втома -
Ти стрибнула під поїзд... Навіщо?!!

Чого тільки не трапляється у нашому житті. Щодня ми переживаємо безліч моментів й відчуваємо море різних емоцій. І ми можемо щоночі лягаючи спати вбивати все це в собі. Або ми можемо скористатись тими моментами та емоціями й створити ЩОСЬ. Вибір тільки за нами.Це одна з тих речей, про які не варто вести довгі балачки. Це дещо неосяжне й трохи космічне по своїй природі. Це те, без чого ми не можемо творити й навіть жити. Це те, що ми повинні навчитись знаходити навіть посеред вулиці. Натхнення.Ранкове сонце варте того, щоб прокидатись. Мрії варті того, щоб збуватись. Люди варті того, щоб жити....

Щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає котра година. І ми пам'ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду... Чому це так?

Весь вопрос в том, что хотят услышать люди. Вряд ли их интересует, что я люблю малиновое варенье, фиолетовый цвет и скупаю всё, что есть, с символикой Британии. Нет, людей чаще интересует, где я училась, кем работала, какая у меня зарплата. Их интересует, когда я собираюсь выходить замуж и рожать детей, есть ли у меня квартира или машина. И если нет, то почему? А мне хочется рассказать о себе то, что именно мне кажется интересным. Я люблю рисовать, лепить из пластики разные прикольные штуки, делать бижутерию. Люблю жизнь, лето, море, солнце... Люблю зиму, снег, горы и сноуборд. Люблю своих близких, друзей и свою кошку.Я всегда записываю пришедшие идеи в мой блокнотик, чтобы потом всё детально обдумать, и, может быть, из этого получится что-то интересное. Как говорит один блоггер, "мысли, которые мы не записываем, выброшены на свалку".Я открытый и доверчивый человек, всегда счастлива, даже когда всё плохо.

ми прийшли сюди поховати кохання.
чорна сукня скорботи, вуаль заперечень...
чорна кава слів, вишкрібаючих пам'ять
сигаретний дим, неначе жаль недоречний.

ми дивились у вічі - вона зітхала,
доріканнями ранили - сотні істерик.
і здавалось мені надзвичайно мало
зневіряти в байдужості власні химери.

нам безвихідь - в кавовій гущі прикмета...
кожен мружив очі - ховалися погляди.
і хотілось життєву сторінку стерти,
не приходить туди, де вмирають спогади.

так холонули руки - дотик кохання,
завмирала цяткою синя квітка вени...
ми кидали їй троянди слів на пам'ять
і вертались, спустошені, в світ цей окремо...