А зараз дійсно страшно покохати...
Кохання зараз зовсім не потрібне.
Ніхто не буде до стола чекати,
Ніхто не називає більше "рідна".
Холодним світлом очі заблищали,
Холодні руки теж тримають міцно.
Хіба цього ми все життя чекали?
І де поділось те кохання вічне?
У пристрасті зливаються до болю,
Не знаючи ні імені, нічого.
Це просто називають словом "воля",
Але хіба ми прагнули до цього?
Міста великі і подовші ночі,
Обійми сильні й пристрасті до ранку.
Та я цього, чомусь, зовсім не хочу.
Я хочу "рідна" чути на світанку...

Якщо я в твоєму житті якийсь етап ,

Відпусти мене і не муч .

Я завжди вибирала не те і не так ,

мені шкода,що час прийшов прощатись,
й що ми тепер не більше аніж друзі,
потрібно вміти вчасно зупинятись,
а не тинятись в замкненому крузі.
і не готуй мені емоцій порцій,
свій голод я давно вже втамувала,
забувши про гармонію пропорцій,
себе тобою довго годувала.
тепер пора сідати на дієту,
й позбавитись від надлишку ілюзій,
міняти варто лінію сюжету,
без зайвих і заплутаних ілюзій

Ти можеш легко піти і забути про ніч. І про день.
І роблячи вигляд, що мені теж не важливо з ким ти і де
Я задихаюсь від несказаних слів у себе вдома.
Моє щастя краде твоя гострогранна корона.

Ти вернешся у своє холодне ліжко і легко заснеш,
Ви обоє такі щасливі, але теж не разом.
Відправиш повідомлення, душу їй вивернеш.
Насолоджуйся своїм самотнім екстазом

Від погляду,який тривав лиш мить,
Тіло, здається ,втратило вагомість.
Мороз по шкірі...і душа горить,
Думки пішли далеко в підсвідомість.
Це тільки очі твої,ось і все...
Твоя душа,що говорила ними.
Це тільки погляд, що безмежним є,
А ми..так і залишились чужими

Вона відкидала реальність за стіни бажань
і бігла, і падала, знов розбивала коліна.
І присмак прощань на губах, і промовлене “Жан”…
Та Йоган (чи ні?) вже думками під небом Берліна.

І світ божеволів, уперто прискорював темп,
змалів і завив у нічній невідомій судомі.
А серце танцює якийсь відчайдушний контемп
на честь незнайомця, який від’їжджає додому.

Туманом розвіявся дикий хвилинний порив – 
вона, мов у трансі, очима відштовхує потяг,
який по-зміїному, в стилі осінніх вітрів
прямує в країну еротики, пива і готів.

З нічної кишені пощерблений місяць світив,
забризкала осінь дощем із холодних каштанів.
Але, виявляється, досить простого – піти,
аби повертатись щораз із піснями Rammstein’ів.

А місто дивилось очима сумних ліхтарів – 
кирея із листу і сну огорнула, укрила…
Гучна обіцянка на мокрім нічнім вівтарі
ловити момент, у якому хоч тінь божевілля.

Я знов торкаюсь твого тіла,наче вперше,
Хоч знаю,що востаннє...і нехай.
Я заціловую тебе,на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.

Вуста вустами затуляю на пів-слові.
Я знаю,це закінчиться...нехай...
І моє тіло із твоїм в шаленій змові.
Кохай мене,хороший мій,кохай...

Я загорну тебе в красу свою жіночу,
І заведу в такий жаданий рай...
Я знову ніжністю зморити тебе хочу-
Останній раз,останню ніч...нехай...

Ми завтра знову розминемося так швидко,
Як в небі реактивні літаки.
Пірветься знову почуттів шовкова нитка,
Яку ми вже не зможем віднайти...

Остання ніч,неначе сон-пройде в моменті,
І я без тебе знову залишусь.
Як попелюшка в позолоченій кареті,
Яка перетворилась на гарбуз...

Я ще зустріну у житті таких хороших,
На щастя,або може на біду...
Я ще шукатиму колись на тебе схожих...
Хороший мій...я знаю...не знайду...

Не шукайте кохання взаємного.
Бо ніхто не творився для іншого.
Бо від світлого крок лиш до темного.
Бо від кращого крок лиш до гіршого...

І ця осінь закінчиться зливами.
Крижаними, прозорими, чистими...
Не шукайте кохання щасливого!
Ми народжені всі егоїстами!

Не шукайте кохання! Ви чуєте?
Воно казка і хтось його вигадав.
Ви самі із собою блефуєте,
Доки хтось з вас отримує вигоду.

Я не вірю в кохання з шістнадцяти.
Почуття мої - кинуті сироти.
В голові тарганів давлю капцями,
Кожен день, коли хочеться вірити.

Відчувати душу можна на відстані... 
Якщо між вами моря, океани, країни...
Ви знайдете місце біля своєї пристані,
Зникне вода, зламаються стіни.

Деякі здатні через монітор витирати сльози, 
Малювати посмішку на обличчі,
Сміятись, показувати сцени, капризи.
Відповідаючи може тричі в сторіччі.

Деяким вдається бути ближче за решту,
Торкатися подиху та ключиці.
І я вкотре прямую на пошту
З листом аромату 
к о р и ц і.

В бібліотеці ти тримаєш свої мрії,
Закутані в романи неповторного Гюго.
У десяти запилених томах плекаєш-то надії,
Що знайдеш життєдайного коханого свого.

Досліджуєш ти різнії столиці,
Багато знаєш про держави і міста.
І маєш вроду ніжної жар-птиці,
Що потерпає від нестачі чоловічого тепла.

І манускрипти вже давно вивчаєш із лупою
Про чарівне і пристрасне кохання Роксолани.
Ти полюбляєш усамітнитись з луною,
Хоча жевріють-то на серці спопеляючі вулкани.

Та враз ти знайдеш щастя подих світлий
Із пурпуровим переплетом як для двох.
Та і роман почнеш писати вже розквітлий,
Що медом з коріандру годуватиме обох.