Ну що ж, добридень, місто Лева!
Добридень люди, вікна, двері!
Легке повітря, полиск дахів,
Своя країна львівських птахів.

І аромат з крамнички кави,
І сувеніри для забави...
Суха бруківка вкрита пилом.
На ратуші вже сім пробило.

Вечірнє сонячне проміння
Взяло будинків покоління
В полон рожевих, теплих мрій,
Вдягло все місто в давній стрій...

Як вона його любила і як втішалася,
як наповнялася запахами й думками...
Щось незначне на шкірі її лишалося,
щось забувалось, а щось пам'яталось роками.
Як вони ніжності, як вони Неба прагнули,
як їхні руки часом ставали холодні.
І як особисті сек'юріті, себто ангели
оберігали їхні ніжні долоні.
І навіть теплим дощем вони себе очищали!
Як берегли себе! Як, зрештою, розлучалися!
І як на Небі, затамувавши подих, усі мовчали,
бо навіть ангели в цю історію не втручалися.

Твоє гаряче тіло електризується дотиком
моєї руки на розпашілих стегнах
соковита імла почала розкидати опіки
по душі,залишала несумісні знамена.
тільки вдихати з тобою повітря, де пам’ять
замикається колом між зім’ятою долею
і десятим дзвінком, що спустилось на рам’я
ти цілуй, не зважай на особистий сором.

повернися до мене, в п’ятницю ,пізно ввечері
опівнічне світло на твоїй шкірі тонко малює лінії,
коли електричний струм охоплює соковиті плечі
Десь між дев’ятою сповіддю вибиває саме твоє ім’я.

Чому ідеальних існує так небагато?
А якщо і існують то вони співаки чи поети..
Читаючи його вірші, так тягне літати..
З його "Кіллером" зрівняються лише Шекспіра сонети.
Неслухняне волосся, сережка у лівому вусі.
У плейлисті - "Крихітка Цахес" і Сплін.
Життя - це дорога, у постійному русі
Маршрутом Ужгород-Київ-Варшава. Блін,
Рятує мене і руйнує депресії 
Швидко, як вітер зриває колос.
Вияви ніжности і агресії
через поезію.
Солодкавий, п'янкий тихий голос.
Його вісім місяців шизофренії,
Які я пережИла всього за сорок хвилин,
На жаль, ні на крок мене не підвЕли до мрії -
Мрії мати з Андрієм лиш кілька спільних світлин.

Виверни душу наспід
І вдягни її мов футболку
Тоді не залишиться слід
Поцілунку твого і голки
По руках розтечеться мозок
І кров вбереться у сіре
Може, мої ці метаморфози
Для тебе будуть дивні.
Слина потече стопами
А кров захлинеться горлом
Бо під прокушеними губами
Занадто тихим буде твій стогін
Бринітимуть сині вени 
В чеканні срібної голки
А під шкірою глибоко десь-там
Фригідно стогнатимуть рани
… рани від уколів

за чашкою гарячих ліків від кашлю
легко згадувати минулих людей,
незліченну кількість їх правильних ідей
і милу постіль, навіть надто домашню.
знаєте, я помилялася, щоразу часто
говорячи, що вас не люблю
трохи гіркуватий смак цього confly 
змусив мене потерпіти фіаско.
бо кожного з вас, я шалено кохала
в ту мить коли поруч, тіло відчувала на смак..
тоді мої почуття - самий пік,
а далі деградація...чи якось так.
і хвилини таких почуттів, 
виснажували мене до жовчі
то таке уже моє кохання
не 365 днів щастя,
а 77 хвилин порчі

Вранішні звуки піаніно
невпевнені,
обачні,
сторожкі.
Важко набратися сміливості
і розбити
тоненьку кригу
досвітньої
тиші...

Живи!
Коли залишаюся в самотності,
Запалюю уяву своїх думок.
Замираю від ніжності спогадів
Ствоюрю, свій світ
Розмальований кольоровими фарбами
моєї свідомоті.
Коли залишаюсь сама
Не здаюсь.
Це моє життя.
Житиму так, як захочу.
Коли кинуть -
сміятимусь
Коли забудуть -
забуду
Коли втоплюсь в думках -
виживу.

Я люблю самотність.
Коли я їду в трамваї,
або йду темною вулецею.
В моїй уяві, немає місця для суму.
Можливо, це досить банально
Але коли я відкушую яблуко знову,
із очікуванням чогось нового.
Я залишаюсь на місті.
Сьогодні новий день,
але це нічого не міняє.
Ми ті ж самі люди,
з тими ж самим словами.