Вона завжди розмовляла занадто багато,
Питала про дурні і непотрібні речі.
Чіпляла на стіни мапи, квитки і плакати, 
Пила чай з жасмином і бігала ввечері.
За два квартали видивлялась з вікна сусідів:
«А раптом вони там ходять догори ногами?..».
Ненавиділа вигляд, смак і запах мідій,
І пиво пила з запеклими ворогами.
Її називали дивною? Достатньо часто.
А деякі просто крутили пальцем біля скроні.
І в кожному її кроці передбачали поразку,
А в кожному падінні просліджували агонію.
Вона носила рвані джинси і чорний светр
На два розміри більше і здавалась ще більш худою,
Курила одну за одною дорогі сигарети,
А потім верталась додому важкою ходою.
І знову багато говорила і питала про різні дрібниці,
Слухала кантрі, звішувала ноги с підвіконника,
Читала книжки про хворих, проституток і про в’язниці,
Пила більш, ніж достатньо, щоб називатися алкоголіком.
Лежала тихо півночі і на щось, чи на когось чекала,
А потім на самоті пила несолодкий чай. 
Так, вона багато говорила, але ще більше мовчала,
І не слухала слів, а слова шукала в очах.
Вона вірила в диво, залишаючись реалістом,
Не будувала планів, проте дивилася у майбутнє.
Пісні, що вона співала, не мали жодного змісту.
Вона ніколи не йшла, але часто була відсутня.
Кожен другий пальцем крутив біл...я скроні, коли її бачив,
І всі судили її, як висококваліфіковані судді.
Лише одного разу стіни чули як вона плаче,
А потім картає себе, що виявила емоції на людях.
Її відсторонений погляд вже давно став для всіх звичним,
Вона все розуміє, ні на кого не направляє зброю.
Життя робить кожного жорстоким і цинічним,
А їй так хотілось хоч раз залишитись собою.
А їй так хотілось хоч раз лишитися самотньою.
Нічого нікому не пояснювати, не слухати жодної поради.
Завішати вікно ще теплою від сну ковдрою.
І вірити лише у свою, власну правду.
Лишити після себе якісь записи на шпалерах, якісь свої вірші,
Які вона не могла правильно і красиво прочитати,
Лишити леза своїх емоцій, як леза старих ножів,
І піти, сподіваючись, що хтось буде її чекати.