Я провів день із найкращими друзями – Джоні Вокером і Джеком Деніелсом –
при розмові про вживання ненормативної лексики у поезії.
Для початку ми всі одностайно погодилися з тезою, 
що поезія – храм, святилище, піраміда.
Далі туди ж додали капличку, сигаретну пачку, вже майже сформовану дівчинку а ля Набоков.
А потім і зовсім зійшлися на тому, що варто згадати
й про подорожі, добру музику, металургійну промисловість,
присипати все це листям, залити слізьми,
сюди ж донести свічку, ніч, військову техніку,
годинники, поминки, ранковий бодун, натхнення, переклади,
целюлітно-паперове виробництво
плюс аеродром, сексодром.
Здавалося, перелік вичерпаний, але все ж довелося додати
їжу (куди ж без неї?), клавіатуру, мікрофони,
запрошення й афіші, бруковані тротуари, тортури совісті,
пенюари, кораблі-лайнери, саке,
ага – згадалося! – нерозділене кохання, роздягнених людей,
інтернет, проблему глобального потепління,
залікову книжку, Велику китайську стіну,
перших космонавтів, які її побачили,
сіднейську оперу, вологі серветки,
хай вже будуть – берлінські ес-бани,
наплічник, рідну землю.
На цьому ідеї зникли.
Хуйово – сказав Джек Деніелс,
якого залишилося менше половини.
Та й справді, хуйово – підтвердив Джоні Вокер,
якого зосталося щ...е менше.
Так, хуйово – знайшовся з відповіддю я,
хуйово, коли твої друзі кінчаються, наче пляшка,
коли вони кінчені, вистрілені, охайно підстрижені.
День випито, можна йти спати.
А.Любка