Коли ж цей світ уже навчиться
Любити, поки ще живий,
Бороти спільно спільне лихо
І поважати труд чужий?
Навчиться не топтати грубо
Надію тих, хто має біль,
Навчиться сонцю усміхатись,
Не починати нових війн?
Навчиться, що немає правди
Там, де панує чорна злість,
Навчиться, що лиш там є добре,
Де є усе і є для всіх...
Навчиться, що так легко брати,
Коли ти вже хоч щось віддав,
І що життя вином ковтати
Лиш може той, хто біль пізнав...
Коли ж цей світ вже зрозуміє,
Що риє яму сам собі,
Що сам розтоптує надію
І сам же сльози п'є гіркі?
Коли ж він врешті вже навчиться
Відповідати сам за все:
За кров, за втрачені надії,
За те, який він сам і є...
Щойно вийшов неймовірний філософський роман Святослава Дземана "Кулінар" (обсягом -700 ст.): "Як же віримо ми, що наш душевний комфорт залежить від одного моменту, від однієї мети. Як же важко нам усвідомити, що наш душевний комфорт залежить тільки від нас самих! Тож якщо ти хочеш жити в мирі з самим собою і зі світом, то шукай способу пізнати себе, а не способу забути світ...Адже геній - це людина, яка пізнала глибину гіркоти цього життя, пізнала світ і себе, накопичила неосяжний багаж знань і зуміла знову повернутись у стан простодушної дитини, стати нею, творити, як дитина!" - Святослав дземан. Це історія перемог, які призвели до трагедії, і трагедії, яка стала перемогою. Найвищою з перемог - людини над собою... За дод.інформацією та з питань придбання книги та доставки звертатись за тел.: 095 504 90 88, Юлія.
Як боїшся впасти – падай!
Як боїшся встати – встань!
Якщо ти боїшся правди –
Правді в очі ти поглянь!
Якщо бідності боїшся,
Гроші всі свої роздай,
І ніколи, щоб не сталось,
Ти від страху не втікай!
Встань із ним ти до двобою,
Крикни: «Де ти? Йди сюди!
Хочеш влади наді мною?
То прийди її й візьми!»
І тоді, - і це так дивно, -
Страх від тебе враз іде,
Хоч можливо, що невдовзі
Знов до тебе він прийде.
Але, якщо знову зможеш,
До двобою стати з ним,
То піде він вже назавжди
Й станеш вповні ти живим!
Коли згадаєш хоч на мить, що ти – людина,
І не забудеш ні на мить, що час не спинний!
Коли не буде дня, щоб не спитав ти:
«Чому в моїй душі так мало правди?»
Коли біди візьмеш чужої хоч краплину,
Не вчиниш кривди ти бодай одну годину!
Коли віддаш своє зароблене від серця,
Віддати зможеш так, мов не твоє це!
Тоді розбудиш в собі силу
Творити диво…
Місяць, зорі, небо чисте – світу Божого краса,
А у серці наче кігті, в порох кришиться душа.
Хочу в поле! Криком диком викликати заметіль,
Хочу, щоб ламались віти! Сніг в очах щоб миготів!
Щоби щоки обмерзали, щоби стила в жилах кров!
Щоби біль у серці дикий хоч на мить кудись пішов!
Щоби дав мені він спокій, щоб думки кудись пішли!
Може хоч сердитий вітер прожене їх в нікуди!
Бо несила вже терпіти, краще хай вже мозолі,
Кровоточать хай вже стопи, лиш би тільки не цей біль…
Краще вовком через поле – потопати у снігу!
Краще босою ногою наступати на стерню!...
Знаю я, що мушу нести! Все, що є – то неспроста…
Але часом хоч на хвильку, хоч на мить би у поля!
І засніженій рівнині розказати про журбу, -
Щоби серце не здригнулось, зустрічаючи біду.
Щоб рука не похитнулась, щоби голос не пропав,
Щоби я в тяжку хвилину не зламався і не впав!
Щоб коли почую знову я про те, що не стерплю,
Відповів я тихо-тихо: «Зачекайте… Я вже йду…»
Випробування на шляху –
Чи обійти, чи йти крізь нього?
Чи чашу випити гірку,
Чи легку вибрати дорогу?
А чи інстинкту підкоритись,
Який кричить: «Уникни болю!»
А чи до Бога прихилитись
І гартувати свою волю?
Тернистий біль тебе лякає,
Повинен ж бути легкий шлях!
Його знайде той, хто шукає,
Але чому сльоза в очах?!
Чому на серці так паскудно,
Адже ти терня оминув,
Чому від себе гидко й нудно,
Якщо спокійний шлях здобув?
Ти їж і п’єш і все нормально,
І не стікає кров з меча,
Чому ж душі є так погано,
Неначе вмерло в ній життя?!
А відповідь же – ось вона:
В випробуваннях є життя!
У смаку сліз, гіркого болю
Ти загартуєш свою волю!
Відкриєш зміст, пізнаєш Бога
І буде вже одна дорога:
Одна єдина, лиш твоя –
Крізь біль і терня до життя!
І ще одне ти мусиш знати,
Коли захочеш оминати
Випробування на шляху:
Знайдеш дорогу ти легку,
Відкинеш чашу ти гірку,
Та те твоє випробування,
Яке від страху оминув,
Знайде тебе крізь сподівання
Втекти… Знайде, де б ти не був!
І стане вдвічі вже сильнішим,
І нездоланнішим вже буде,
І в тому є велика мудрість:
Свій шлях не оминайте, люди!