Те,
що ми носимо з собою глибоко в серці, ховаємо від протягів та дощів, ділимось ним
лише з найближчими, всі ті голоси й відлуння, сторонні погляди, випадкові зустрічі,
безнадійна розлука, радісні спогади, терпке забуття – все те перетікання небес над
нами, опаданні снігу поміж нас, жовтий місяць і згасаючі сонця, вода, яка тече між
наших пальців, темрява, в якій ми губимось,– життя весь час знаходиться поруч з
нами, не відстаючи ні на мить, весь час стоїть за спиною, дбайливо вистежуючи наші
легкі зникомі постаті, кожної миті нагадуючи про себе, озиваючись до нас, намагаючись
заспокоїти й підтримати, кладучи руку на плече в найважчу, в найбезнадійнішу мить,
коли ми готові про все забути і від усього відмовитися – від власного життя. Ми
дихаємо з ним одним повітрям, ми дивимося в одне небо, рухаємося одними
вагонами, годуємо з рук тих самих вуличних псів, дякуємо за всі щедроти й
дарунки тих самих привидів, ми живемо з ним, цим нашим життям, одним життям. І
помремо з ним однією смертю.
БЖД (
уривок з романа)
1.1.3
