він прийшов сьогодні вночі, я саме готувалась до останнього польоту уві сні. було так прикро покидати внутрішній світ. але. я відчинила перші двері і побачила обличчя тата. воно розчинилось миттєво. я відчинила другі двері, побачила мамині очі. вони раптово почали рухатись на мене і, пройшовши крізь, канули у нескінченість. я відчинила треті двері, за якими побачила тебе. ти сидів на підлозі і схлипував. "Густаве, що з тобою?".
ти прибрав руки від лиця...на чолі було написано: "це найкращий день для самогубства".
а ти ніжно посміхався. посміхався так, як посміхався за нашої першої зустрічі. я відчула, що на мої перетинки тисне жахливий потік болю і нелюдського стогону...і прокинулась. в двері стукали. "хто?" - запитала я, боязко стоячи за дверима. "нащо питаєш. це Густав. відчини, прошу" - ти тихо сказав. і, попри те, що нас розділяли двері, я чітко почула кожне слово. розібрала усі твої інтонації, дізналась, що ти вже декілька тижнів не голився, що ти стоїш у вовняному светрі і щойно випалив цигарку. "ти - зайвий". ти - зник. я - померла.