Цю весну я люблю якось по-особливому… Не дивлячись на увесь той дурдом, що коїться навколо, на втому, що я відчуваю кожного вечора від купи роботи, на той смуток і жаль, що все частіше закрадається до мого серця…Я люблю цю весну.
Мені подобається вийти ввечері в парк і у самоті блукати алеями. Вдихати свіже повітря, сповнене ароматами бузку і черемхи. Заплющувати очі й згадувати… Дитинство, першу закоханість, народження сина… І тебе. Того, хто так і залишився неосяжним для мене, але хто назавжди залишиться в моєму серці.
Мені хочеться хоча б на добу побути на самоті. Просто мовчати й набиратися сили. Щоб не турбував телефон, щоб не потрібно було писати мільйон статей або кудись бігти щось знімати… Просто одна. З келихом вина. Та зі своїми думками.
Але я люблю цю весну, бо вона сповнена мріями. Мріями про щось тепле й щире. Про щось, що буде гріти душу. Від чого не буде боліти серце. Що дасть сили рухатися вперед. Що дозволить мені знову повірити в диво та відчути себе щасливою людиною. Кожною клітиною, кожною думкою, кожним вдихом…
Шкода. Дуже шкода.
Знаете, ось настала весна, хочеться радіти, посміхатися.
А от не можу, не виходить. Тому що посміхатися нікому. Нема кого перед сном обіймати, ні з ким вранці на балконі базікати. Гуляти і тримати за руку, купувати солодку вату, хоч я і не люблю солодкого, зате він любить. І сонечко не грiе, і трава не така зелена. Ось що з людьми любов робить. Дае смак до життя, але йдучи забирае з собою навіть більше.