У мене щось щезло знутри, пропало, зникло в невідомому напрямку. Це було дещо таке палке й гаряче, частину якого я дарувала майже кожному ледь знайомому. Некрасиво так вийшло чомусь, сквозить мене й досі.
  От як добре було б почути від когось, дізнатися з Інтернету, прочитати в газеті об'яву: "Знайшлося чиєсь серце. На вигляд велике, добре й іще досі тліє. Заберіть, будь-ласка, скоріш, бо воно важке й тяжко носити з собою." 

  Я втратила його саме тоді, коли подякувала тобі.

  Після того як ти розбив мені ніс і верхню губу, поставив здоровенний і пекучий синяк під оком, повалив мене додолу, ти простягнув мені руку, мовляв, пропонував допомогу. Вочевидь, ти одним моментом позбавив мене від гордості й здорового глузду, бо я прийняла твої напівлицарські, напівбидляцькі наміри великодушної допомоги. Я сказала спасибі.

  Можливо, якщо б і не ти, я би ніколи не навчилася бути вдячною до тих, хто у будь-який спосіб змінює моє буденне існування. Адже дуже важко говорити спасибі тим, хто зробив тобі боляче, тим самим  помінявши в тобі всі асоціації, логічні ланцюжки, бар'єри, каньйони, перемістивши тебе до іншої сторони барикад, розтрощивши клікту, грудну клітку... 

  Звичайно, ти можеш залишити собі моє палке до нестями, буйне та шумне серце. Вважаю, тобі воно згодиться більше, ніж мені. А...ле будь-ласочка, не обегігай його як трофей, імплантуй його собі. Бо інакше я скалічу твоє надприродньо мрійливе і до безтями вдумливе обличчя.

                                                             З любов'ю, твоя Надія На Краще.