Странно. Говорить, что нравишься, любишь, ценишь. Когда ты просто эгоистично обеспечиваешь себе черный выход. Боясь остаться один, до тех пор, пока не выпадет шанс на который рассчитываешь. Держать возле себя на привязи и для этого использовать в меру больше сил, чем обычно. 
Лицемерие скрывается так глубоко, что распознается лишь в редкие, секундные моменты. Даже нет уверенности сказать, что ты сам, знаешь об этом - осознанно. 
Держать при себе утешение, надежду и поддержку, но и удерживать на заднем плане. 
ЕБАЛ Я ТАКОЙ ПОДХОД
:)

Гроші - це папір, який просто зроблений по-особливому. Але стільки вже йому приділяють уваги, стільки через це бід й горя. Ось люди не можуть бути щасливими, через те, що у них сім"ї бідні. Й, як на усе це подивишся, сам жалієш, що не багато маєш, щоб дати їм, хоча б ту ілюзію, того "щастя". Й стає ще скрутніше. Але вже, хоч маєш мету стати успішнішим, щоб хватало й на себе, й на інших. Це не та, примусова відповідальність, коли одружуєшся, коли живеш в одній сім"ї чи народжується дитина. Це сум, що люди так багато приділяють уваги грошам, а не дійсним цінностям. 
Часто вони й духовно бідні, адже, вони цим же й обмежили своє відчуття радощів. Тобто, лише давши насолодитись цим, чим вони були обмежені й тоді вони самі побачать, що не це їм дає щастя. Не це головне. На жаль не всі це розуміють, не всі й хочуть, але якщо декілька все ж зрозуміють, хіба це буде марно? 

Якщо подивитись, то фото - це застигше життя. Життя, яке було, але колись. Це аргумент й факт, що в такому-то місці, в такий-то час - було присутнє життя. Була ця діюча, неповторна енергія. 
З одної сторони воно таке просте й не зовсім важливе. А з другої сторони, ми самі ставимо ціну цим фотографіям. Й дуже часто, саме емоції й завищують вартість речей. 
Одна частинка з відео. Один з момент з цілого життя, який показує усе зі сторони. 
Наскільки світогляд людей змінився з мистеством малювання й фотографування?!

Забавно, когда человек ставит свой пример, как и точку зрения другого выше.. А другую, принимает за ложь. Не говоря уже о примерах.

Хіба в цій реальності, дійсно можна відрізнити, думками, мрії від реальності?  Декінчаються жосткі будні і починаються солодкі сни? Коли? Чому? при якій обставині?Це просто за межею - реальності, межею свідомості. Надії, що є дійсне щастя наЗемлі, є ще чудеса, є і солодка правда, від якої хочеться взлетіти, щиропосміхатись, радіти дійсно життю. Чи варто бігати за примарою , за тінню, якуне встиг розглянути, яку і напевно і не можливо розглянути. Яке кидаєтьсяпосеред очей у самі мізки - пробиваючи наскрізь , даючи ще просто цим жити іхіба не це дає нам кожний подих , кожен вздох і смуток,  вправляє свідомість? Наскільки реальністьможе бути солодкою і які солодкі мрії - реальність?. . . Хоча і реальність недає замріюватись , стирати межі і зближуватись до мрій , навіть у сні. Збентеженнотратимо життя на реальність, на таку, яку вона є - зараз!  І саме без мрій , вони не здатні змінюватимежу, думаючи - "я не хочу жити у нереальних мріях". Іноді хотілосьби усе життя радіти, але реальність зупиняє і чи справжнє це життя чи правильнімрії?

Забавно.. 

Я ищу правду и при этом заставляю иногда лгать себе, чтобы не переставать
искать.

Забавно...

Правды нет. 
Забавно.. 

Человек, который вчера ковырял мясо в своей руке лезвием со светлыми помыслами,
сегодня убегает от ппс-ников при этом в беге, допивает свою бутылку пива и
прорывается по кустам, в которых он - слепец, так панически боялся борщевиков.
 

Забавно... 

Я мёртв..
Умер.. сжегся медленно дотла. И мое сожженное сознание снова восстает, а частички пыли снова совокупляются в единое целое, в красный сгусток мрака, под названием - душа. 

Безопасность человека. Статистика говорит, что примерно 15% смертей происходит дома, чуть больше на улице, 15% в поездах, самолётах и суднах. 20% в автомобиле и 30% в больнице. 
Где же безопасней быть? Какой выбрать образ жизни? Какой путь? 

Не хочу обделять людей, которые не понимают украинского языка, потому сделал русский вариант, не судите строго, но стих воодушевляющий:

Нет ничего ценнее жизни?
Откуда нам знать? Как мы судим? судим ли лично мы? Кто вообще дал цену жизни? Не каждый ли сам для себя?
Бесценность звучит более размытой, чем вечность. Когда, через слезы теряешь способность вообще что-либо оценивать, начинаем делать выводы на моментных слабостях и идти слепо по нему. 
Нас ведёт и убивает эта тьма. Ошибка на ошибке.. Смерть всегда одна, иногда навещает тебя, и однажды прихватить и тебя с собой. Навещает каждый раз добавляя пули-воспоминания. 
Когда человек подавится тем же куском хлеба! своей же сущностью в забвении, в том, во что он так жадно верил..
Люмен - сам